ПРО СПРАВЕДЛИВИЙ РОЗПОДІЛ
Словацькі Рудні гори гордо розтягнулися по всьому півдню Словаччини як символ величавості природи. Вони здатні зачарувати серце будь-якої уважної людини. Ліси, повні дичини, джерел, струмків і річок, могутні скелі та квітучі луки запам’ятаються кожному. Туристи долають довгі гірські стежки, аби дістатися на верхівки гір і пагорбів. Не все однак помітно з першого погляду. Посеред гір є чимало шахт, у яких у давні часи люди шукали цінні метали. Одним із шахтарських сіл є Вишній Медзев, у якому видобували залізну руду протягом п’ятиста років. Шахтарі розповідали неймовірні історії про те, що світ під землею є зовсім інший, ніж ззовні. Чим саме і що вони там побачили? Читайте далі.
Колись давно у світі жили справжні герої. У глибоких гірських печерах мешкали дракони, на могутніх скелях велетні, а у відлюдькуватих хатках у древніх лісах відьми. Драконів не любив ніхто, адже вони завжди хотіли вкрасти якусь принцесу. Велетні час від часу нападали на села. Ну а відьми чаклували, аби шкодити людям і викрадати їхніх дітей. Без принцес, сіл і дітей світ би просто не існував. Не дивно, що проти драконів, велетнів і відьом велися бої. Кожен лицар бажав прославитися перемогою над кимось із них. Щоб його всі любили, поважали та в кожному домі пригощали.
Про духів вітру та татар
Все розпочалося одного ранку, коли їжачок Ярик прокинувся на околиці села Часлівці під великим дубом. Сонечко світило, листя на дереві шуміло, однак не було чути жодного пташиного співу. Жодної трелі, ба навіть наспівування. Адже де гамірно, птахи не співають – швидше відлетять щонайдалі. А там було шуму та галасу ой-ой-ой скільки! Чоловіки, жінки та діти бігали вулицями та галасували, що насувається велике нещастя. Якась тітка у простенькій сукенці, схожій на мішок, квапливо рухалась по запорошеній дорозі та кричала на весь голос:
– Рятуйтесь, хто може! Втікайте усі! Ховайтеся у лісах! Татари йдуть! Татари!
Їжачок Ярик почав здогадуватись, куди потрапив та в який час – здавалося, що у давнє минуле. Довколишні хатки, принаймні з бідних, були не бозна-які: малесенькі, дерев’яні, із віконечками, через які чоловік і голови не висуне, та з солом’яними стріхами. Поблизу знаходилась церква, дуже красива, і також дерев’яна. Саме перед церквою зібралась чимала купа чоловіків. У руках тримали сокири, вила та палиці; виглядало так, наче вони готуються до бою.
– Не боріться! Біжіть! Рятуйте себе, своїх дружин, дітей і батьків! – кричала та жінка, і здавалося, що чоловіки дійсно задаються питанням, чи не краще було б куди-небудь сховатися.
– Вона має правду! Власноруч татарів не поборемо, – мовив старигань із довгою сивою бородою, й інші з ним погодилися.
Незабаром чоловіки розійшлися, аби відвезти свої родини до більш безпечних місць.
ПРО ВРОДЛИВУ ТА МУДРУ СОФІЮ
Була ніч. Але не темна, а як раз навпаки. Північне сонечко вешталося поміж хмар, переходило з одного боку неба на інший, але не заходило. Його світло зігрівало острови, омивані Норвезьким морем, а люди закривали вікна своїх хатин полотнами, щоби у ночі спати бодай в хоч якій темряві. На зелених луках відпочивали стада овець, над місцевістю літали чайки, а з глибин моря часом виринали великі, наче будинки, кити. Саме їх боялась Софія. Дівчині не спалося. Не могла заснути. Ввійшла на скелястий пагорб, з якого могла роздивлятися горизонт. Бачила тільки лінію, за якою кінчалося море, і це хвилювало дівчину. Чекала, коли ж звідти з’явиться велике судно вікінгів, де, поміж інших моряків, буде її коханий Олаф.
Софія була молодою та вродливою. Можна навіть сказати, що навряд чи була в околиці дівчина гарніша за неї. В багатьох чоловіках, молодих, чи старих, від одного погляду на її красу починало частіше битися серце. У довгому золотому волоссі Софії наче були заплетені промені сонця. Ходили чутки, що однією посмішкою вона могла повернути хворим здоров’я, а як торкнеться кого-небудь своїми ніжними руками, так одразу прожене журбу.